У квітні в Stony Brook University (Нью-Йорк, США) відбулася подія, значення якої виходить далеко за межі академічного середовища. Відкрита лекція докторки Наталії Шпильової-Саїд під промовистою назвою «Україна та Росія – не брати» стала не лише науковою розмовою, а й потужним інтелектуальним жестом на захист української ідентичності у світі.
Д-р Наталя Шпильова-Саїд – викладачка української мови на кафедрі слов’янських мов та літератур у Harvard University (Кембридж, США), авторка численних статей про російську агресію, про сучасну українську та кримськотатарську літератури та про перспективи деколонізації русистики в американських університетах. Особливо вагомими в науковому доробку останніх років є монографія «Як Росія заперечує існування України: Національна памʼять через призму листів діячів культури» (Russia’s Denial of Ukraine: Letters and Contested Memory. Lexington Books, 2024) та антологія сучасної кримськотатарської літератури «Кримський Інжир» (Crimean Fig: Contemporary Crimean Tatar Poetry and Fiction, ed. by Askold Melnyczuk, Anastasiya Levkova, Nataliya Shpylova-Saeed, Arrowsmith Press, 2025). З 2016 року вона також є ведучою подкастів на New Books Network, що є платформою для дискусій про книги з української тематики. Зараз докторка працює над проєктом «Памʼять Росії про минуле: війна проти України та забуте майбутнє» (Russia’s Memory of the Past: The War Against Ukraine and the Forgotten Future), у якому досліджує, як Росія використовує історичні наративи, аби легітимізувати і продовжити війну проти України.
Дослідниця окреслила головну тезу чітко і безкомпромісно: нав’язуваний Кремлем міф про «один народ» є інструментом політичного та культурного підпорядкування України. «Українці давно усвідомили свою глибоку відмінність від росіян: не лише політичну, а й культурну».
Пам’ять як поле боротьби та імперські наративи
Наскрізною у лекції є проблема пам’яті. Не як абстрактне поняття, а як поле боротьби. Як наголосила доповідачка, памʼять українців про себе давно піддавалася сумніву та викривленням. Водночас російський наратив часто сприймався як «нормативний» у міжнародному дискурсі. Симптомом цієї нерівності є, здавалося б, просте запитання, яке українці часто чують за кордоном: «Чим українська мова відрізняється від російської?». За цими словами стоїть значно більше – сумнів у самостійності України як культурної та політичної реальності, і водночас мовчазне визнання Росії як «нормативного центру».
Цей захід виразно показав, що сучасна війна Росії проти України є не лише військовим конфліктом, а наслідком тривалої політики заперечення української державності. Ідеї, викладені у публічних заявах російського керівництва, продовжують імперську традицію – від уявлення про «молодшого брата» до виправдання агресії через нібито «захист». У своїй аргументації дослідниця звернулася зокрема до риторики В. Путіна, а саме до його концепції «історичної єдності» росіян і українців. Постійне використання займенників «ми» і «наш» є не просто мовною особливістю, відзначила вона, а інструментом привласнення, спробою стерти межу між двома народами і підміною реальності сконструйованим «спільним простором». У цьому просторі Україна не має права на окреме існування.
Сучасна боротьба за ідентичність і значення лекції
Особливо вражаючою частиною виступу став показ фото – задокументованих прикладів написів, залишених російськими військовими на окупованих територіях України. Дані свідчення, за словами д-ра Н. Шпильової-Саїд, демонструють не лише військову присутність, а й матеріалізовану ідеологію стирання, знищення пам’яті, мови та ідентичності. Вони фактично повторюють ту саму риторику, яка роками формувалася на державному рівні в Росії: заперечення України, її мови, її пам’яті. «Йдеться не лише про території. Йдеться про спробу стерти сам факт існування українців як окремої нації», – підкреслила авторка.
Водночас промова д-ра Н. Шпильової-Саїд нагадала: українська культура ніколи не була пасивною. Ця боротьба триває не одне століття: від Л. Українки, М. Хвильового, О. Довженко до О. Забужко та С. Андрухович – українські інтелектуали чинили опір, протистояли імперським наративам, послідовно відстоюючи право на самобутність. Українська мова ніколи не була «другорядною», як її намагалися представити, вона була мовою боротьби, гідності та самоствердження.
Сьогодні ця боротьба триває не лише на фронті, а й у сфері ідей, мови та історичної пам’яті. Саме тому подібні лекції в університетах світу мають особливу вагу: вони формують розуміння України як незалежної, повноцінної держави з власним голосом, руйнуючи міфи, які надто довго залишалися без належного спротиву. У глобальному контексті це частина великого процесу переосмислення історії, у якому Україна повертає собі право бути почутою у всесвітньому просторі. А для українців ще й нагадування: наша історія, наша мова, наша пам’ять потребують не лише збереження, а й постійного проговорення, бо там, де ми мовчимо, за нас говорить хтось інший. Сьогодні світ уважніше слухає Україну, ніж будь-коли раніше. Але цього все ще недостатньо. Український голос має звучати гучніше – у науці, в освіті, у медіа, у публічному просторі. І це вже не лише право. Це відповідальність.
Підготувала: доктор філософії, Аліє Асанова