«Солодка угода» як ліцензія на злочини
Центральна подія у справі Епштейна — угода зі слідством 2008 року. Формально це був звичайний інструмент американського правосуддя. Фактично — безпрецедентна індульгенція.
Епштейн уник федерального переслідування, отримав символічний строк і зберіг повну свободу дій на роки вперед. Угода не вимагала від нього жодної співпраці, жодних імен, жодних свідчень. Ба більше — вона заздалегідь гарантувала непереслідування будь-яких потенційних співучасників.
Це юридичний нонсенс: держава пообіцяла не шукати злочинну мережу, знаючи, що вона існує.
Докази були. Воля — ні
Теза про «слабку справу» не витримує перевірки. Слідчі зібрали масив доказів, достатній для пожиттєвого вироку, і не одного. Йшлося про системне насильство над неповнолітніми, десятки задокументованих жертв, свідчення, фінансові та логістичні сліди.
Попри це, замість суду присяжних — угода за зачиненими дверима. Усупереч закону, жертв не повідомили і позбавили права бути почутими. Справу фактично зняли з публічного поля.
Це був не провал правосуддя, а усвідомлений вибір.
Коли система захищає хижаків
Справу Епштейна часто пояснюють «системою». Але в цьому випадку система діяла через конкретних людей, конкретні рішення і конкретні підписи.
Розслідування журналістів змусило справу знову зрушити у 2019 році. Та щойно Епштейн опинився під реальним тиском — він помер у федеральній в’язниці за обставин, які досі викликають запитання. Разом із ним зник і шанс на суд над ширшим колом причетних.
У підсумку — десятки жертв, роки злочинів, і практично повна відсутність відповідальності. Класичний приклад того, як замкнене коло еліт працює не для справедливості, а для самозахисту.