Трайбалізм і злам спільної реальності
Вчергове скажу: найбільша проблема — трайбалізм.
«Ми» проти «їх».
Де неважливо, що і як; головне, щоб «наші» перемогли, а «вони» програли.
У США це надзвичайно помітно на такому прикладі:
офіцер міграційної служби вбиває жінку в автівці.
Мільйони людей дивляться на те самісіньке відео інциденту і приходять до абсолютно протилежних висновків.
Одні: однозначно правильно зробив — сама винна.
Інші: однозначно неправильно зробив — це якесь гестапо!
Здавалося б, у міру появи додаткової інформації — відео з різних кутів, подій «до», біографій учасників — сторони мали б рухатися до одного висновку.
Натомість — ні: чим більше деталей, тим глибше кожна сторона вкорінюється у своєму первинному вироку (який, до речі, було винесено ще до будь-яких розслідувань).
Коли одне й те саме бачать по-різному
Ну ок, ми можемо мати різні думки про умовних геїв, аборти чи релігію.
Але ж не можемо ми дивитися одне й те саме відео і бачити: одні — чорне, а інші — біле.
Виявляється — можемо.
В Україні подібне спостерігаю з підозрою Юлі.
Люди дивляться на ту саму подію, ту саму інформацію, але приходять до протилежних висновків.
Одні — влада і далі гестапівськи гнобить будь-яку опозицію, доколє!
Інші — нарешті катюзі по заслузі, давно пора було.
І так — у всьому.
США як фабрика поляризації
Я трохи гірше орієнтуюся в українських реаліях.
Але в США бачу абсолютно діаметрально протилежну оцінку від двох приблизно однакових таборів — по всьому:
від тарифів і мігрантів до Венесуели й Гренландії.
Причому одні й ті самі люди можуть змінювати транспаранти під час однієї ж демонстрації.
Вийшли з картонками «Дайош файли Епштейна!», але тут же перекреслили й написали «Не дайош файли Епштейна!».
Або з плакатами «Ніяких зовнішніх інтервенцій!»,
які в стрибку перетворилися на «Дайош Венесуелу!».
По Ірану плакати переписували кілька разів за останні тижні й тепер зависли з маркером у руці — бо тимчасово неясно, що там Океанія і Євразія.
Але щойно вийде твіт — відразу буде «ми завжди були за…».
І це не купка маргіналів, що вірять у пласку Землю.
Це добра третина «одні», добра третина «інші» — по мільйонів сто кожна.
І ще третина, як я, дивується: це вже межа — чи може бути ще гірше.
Якось зберуся і поясню, як ми до такої поляризації докотилися.