На мою думку, сформовану роками життя й роботи у США, абсолютна більшість американців – демократи й республіканці, пересічні люди й еліти, за всіх адміністрацій США – сприймають Росію крізь численні лінзи, що спотворюють реальність.
Ці лінзи включають:
- Внутрішню політику, де підтримка Росії або України стає маркером належності до певного політичного табору й використовується у внутрішньополітичній боротьбі;
- Російську пропаганду та наративи, які поширюються як безпосередньо, так і через так званих «путінських пояснювачів»;
- Політичні ідеології. Для правих Росія – з її високими показниками розлучень і абортів та низьким рівнем відвідування церков – раптом постає як традиційне консервативне суспільство й захисник християнства. Ліві ж сприймають країну з однією з найвищих у світі нерівностей доходів, яка веде жорстоку колоніальну війну проти свого меншого сусіда, як рай для робітників і антиколоніальну глобальну силу.
- Історичну спадщину. Старше покоління американців виросло, боячись Радянського Союзу, який вони просто називали «росіянами». Багато хто так і не засвоїв, що СРСР складався з 15 республік – нині незалежних держав – і десятків національностей, і що Росія, хоч і залишається найбільшою країною світу за площею, не дорівнює Радянському Союзу. Подібно до цього, дехто й досі дивиться на регіон крізь застарілу призму Російської імперії, де все, що колись належало царям, автоматично вважається російським, тоді як така сама логіка не поширюється на Австро-Угорську, Британську чи Османську імперії.
- Росієцентричні регіональні студії. Люди, які вивчають регіон, часто отримують знання від професорів – фахівців з Росії, читають росієцентричні підручники та користуються російськими джерелами, хоча цей підхід поступово змінюється.
У результаті будь-яка інформація про Росію й Україну спотворюється, проходячи крізь ці численні лінзи, залежно від того, хто їх «носить». Через це підхід США до регіону позбавлений чіткості, пронизаний внутрішніми суперечками, а за кількох адміністрацій політика щодо України розглядалася як похідна від політики щодо Росії. Українцям та їхнім союзникам роками доводиться пояснювати очевидні істини – зокрема те, що Росія напала на Україну, а українці захищаються, бо хочуть існувати.
Одним із прикладів таких ідеологічних лінз є так званий реалізм, описаний Ендрю Чахояном, академічним директором Університету Амстердама, у його колонці в The Hill.
На відміну від класичного реалізму, який цінує «національні інтереси, баланс сил і жорсткі обмеження», цей «російсько-дотичний реалізм» виправдовує дії Росії, приймаючи її власні твердження про свої інтереси.
Наприклад, стверджується, що Росія напала на Україну через розширення НАТО. Насправді НАТО не розширювалося шляхом «захоплення» нових держав у межах якогось силового маневру. Альянс збільшувався, тому що країни прагнули вступу, побоюючись російської агресії.
До анексії Криму Росією у 2014 році Україна мала позаблоковий статус, закріплений у Конституції, який було скасовано лише наприкінці того ж року. Лише у 2019 році Верховна Рада внесла зміни до Конституції, зафіксувавши курс на членство в ЄС і НАТО – мету, яку країна все одно не мала реальних шансів досягти найближчим часом.
Ці ідеологічні лінзи змінюють сприйняття реальності й призводять до дорогих політичних помилок.
«У 1991 році Чечня проголосила незалежність. Москва відповіла зрівняними із землею містами й масовими похованнями. Реалісти відмахнулися від цього як від внутрішньої справи. У 2008 році Росія вторглася в Грузію. Танки перетнули кордони. Реакція? Занепокоєння і бізнес як завжди. У 2014 році було анексовано Крим, Донбас охопило полум’я. Знову: у Москви є “легітимні занепокоєння”. Світ міг зупинити Росію тоді. Він цього не зробив», – пише Чахоян.
Так само цей «реалізм» спотворює бачення дії України – простий акт захисту своєї країни й власних життів – як агресію та ескалацію.
«Ескалацію трактують як щось, що провокують Україна або її прихильники. Насправді ж кожен крок до ще більшої жорстокості ухвалюється в Москві, і коли ці рішення зустрічають обережність, а не опір, усталеною моделлю стає рух уперед, а не зупинка», – пише Чахоян.
Дві книжки докладніше аналізують цей процес крізь призму кількох адміністрацій США: The Moscow Factor: U.S. Policy toward Sovereign Ukraine and the Kremlin Юджина М. Фішела та The Folly of Realism: How the West Deceived Itself about Russia and Betrayed Ukraine Олександра Віндмана. Обидві пояснюють, як тривале самообманювання щодо регіону призвело до низки дорогих політичних помилок.
Тетяна Ворожко, Facebook