У мирних країнах освіту часто обговорюють у категоріях ефективності, інновацій, результативності чи реформ. Ми дискутуємо про навчальні програми, системи оцінювання, цифрові інструменти та інституційні рейтинги. Ці розмови важливі. Але вони також виявляють тихе припущення: що освіта відбувається на тлі стабільної безпеки.
Україна руйнує це припущення.
В умовах повномасштабної війни освіта там не припиняється. Вона змінює свій сенс.
Школи й університети функціонують серед повітряних тривог, переміщень, руйнувань і втрат. Учителі та дослідники працюють, турбуючись про свої родини, своїх учнів, а інколи й про власне виживання. І все ж освіта триває — не героїчно в кінематографічному сенсі, а наполегливо, терпляче й із моральною ясністю.
Із безпечної відстані цю реальність легко звести лише до стійкості. Але стійкість — лише частина історії.
Те, що відкриває воєнна освіта в Україні, є глибшим: освіта як акт відповідальності перед майбутнім, навіть коли теперішнє радикально невизначене.
У війні освіта вже не є передусім про індивідуальне просування чи економічну конкурентоспроможність. Вона стає формою турботи про наступне покоління — способом сказати: буде завтра, до якого варто готуватися.
Цей зсув має значення далеко за межами України.
Він оголює, наскільки значна частина сучасного освітнього дискурсу в мирних суспільствах спирається на невидимі підвалини: безпеку, передбачуваність, інституційну безперервність. Коли ці підвалини зникають, освіта не просто «адаптується». Вона змушена відповісти на зовсім інше питання:
Для чого освіта, коли виживання не гарантоване?
Українські освітяни не запитують, як оптимізувати результати навчання. Вони запитують, як зберегти людяність, гідність, мову, пам’ять і довіру. Вони навчають дітей не лише математики чи літератури, а й того, як залишатися людьми у світі, який систематично заперечує їхнє право на існування.
Це не означає перетворення шкіл на інструменти пропаганди чи мілітаризації. Навпаки: це означає визнання того, що освіта ніколи не є морально нейтральною. У часи війни вдавати протилежне — означає зрікатися відповідальності.
Для освітян і науковців у Сполучених Штатах і Сполученому Королівстві це порушує незручні, але необхідні питання.
Що ми маємо на увазі під «нейтральністю» в освіті?
Яку відповідальність ми очікуємо від учителів — і від чого систематично звільняємо себе?
Що стається з нашими педагогічними теоріями, коли стабільність більше не є вихідною умовою?
Українська воєнна педагогіка кидає виклик поширеному в західній академії переконанню, що освіту можна осмислено відокремити від питань влади, насильства та історичної відповідальності. В Україні таке розділення неможливе — не тому, що освітяни прагнуть політизації, а тому, що сама реальність відмовляється від нейтральності.
Є ще один урок, який часто недооцінюють.
Попри війну, українські освітяни продовжують інвестувати в культуру, науку та дослідження. Університети працюють. Проводяться конференції. Культурні ініціативи виживають. Це не заперечення реальності; це опір відчаю. Культура і знання розглядаються не як розкіш, а як умови виживання.
Для тих із нас, хто спостерігає з безпеки, спокусою є або романтизація, або дистанціювання. Обидві позиції є формами нерозуміння.
Справжній виклик є епістемічним: чи готові ми вчитися з освітніх практик, сформованих в екстремальних умовах, замість того щоб вважати їх винятковими або тимчасовими?
Україна нагадує нам, що освіта — це передусім не система, якою слід управляти. Це моральне зобов’язання перед тими, хто прийде після нас. Це зобов’язання не зникає у війні — воно стає чіткішим.
Отже, солідарність не може обмежуватися лише політичною підтримкою чи гуманітарною допомогою. Вона повинна включати інтелектуальну увагу: слухання, навчання та готовність поставити під сумнів власні припущення про освіту.
З безпечної відстані легко говорити про стійкість. З ближчої перспективи видно щось вимогливіше: відповідальність без гарантій.
Саме цьому воєнна освіта навчає решту з нас.
Цей текст пропонується на знак солідарності з українськими освітянами, науковцями та культурними діячами, які продовжують дбати про майбутні покоління в умовах війни. Інструменти штучного інтелекту використовувалися як редакційна підтримка.
Богуслав Сліверський,
професор Лодзького університету, Польща.