За матеріалами розмови з д-р Іванною Килюшик,
дослідницею української міграції, ад’юнктом Академії Леона Козмінського у Варшаві.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії мільйони українців були змушені покинути свої домівки. Більшість із них — жінки, діти та люди похилого віку, які ніколи не планували еміграції. Польща стала однією з перших країн, що відчинила свої двері перед українськими біженцями. Разом із цим обидва суспільства — українське і польське — розпочали складний процес взаємної адаптації.
Між стереотипами і новими реаліями
Як зазначає д-р Іванна Килюшик, нинішня хвиля еміграції має зовсім інший характер, ніж попередні. Польське суспільство звикло до образу українського мігранта з 1990-х років — людини, що приїжджає на сезонні роботи в будівництво, сільське господарство чи сферу послуг. Цей образ, на жаль, був тісно пов’язаний із низькостатусними видами праці.
Нові мігрантки — освічені, активні жінки — зіткнулися з цим старим стереотипом, до якого додався ще один: «біженка, що потребує допомоги». Відтак формується подвійний тиск — очікування вдячності та покори, поєднане з недовірою й поблажливим ставленням.
Дескілінг і втрачені можливості
Однією з найсерйозніших проблем є дескілінг — праця нижче рівня власних кваліфікацій. За даними Національного банку Польщі, це стосується близько 44% українських мігрантів. У багатьох випадках жінки з вищою освітою змушені погоджуватися на роботу прибиральницями або доглядальницями, бо саме так їх сприймає частина суспільства. Водночас це явище шкодить і польській економіці, адже потенціал цих людей залишається невикористаним.
Життя «між» — стан лімінальності
Дослідження засвідчують, що чимало українок перебувають у стані лімінальності — між минулим і майбутнім, між Україною та Польщею. Вони вже не відчувають себе частиною старої реальності, але ще не вкорінилися у новій. У самій Україні, попри початкову підтримку, часом лунають критичні зауваження на адресу тих, хто виїхав. У Польщі ж вони стикаються з іншими упередженнями. Цей подвійний тиск створює почуття провини, самотності та невизначеності.
Життя в умовах непевності
До війни більшість українок мислили довгостроково — планували навчання дітей, кар’єру, власне житло. Тепер їхнє життя сповнене тимчасовості: дозволи на проживання подовжуються лише на кілька місяців, медіа поширюють чутки про можливе скасування захисту. До цього додається відчуття втрати зв’язку з Батьківщиною, що швидко змінюється. Повертаючись у відпустку, багато жінок кажуть, що Україна вже «інша», а «поїзд пішов далі».
Жінки, які адаптуються
Попри всі труднощі, значна частина українок успішно інтегрується. Ті, хто знайшов роботу за фахом і створив умови для дітей, поступово пускають коріння в Польщі. Велике значення має безпрецедентна політика польської держави, що надала мігрантам право на легальне проживання, працю, освіту та медичну допомогу. Деякі жінки відкрили власні підприємства чи громадські організації, використовуючи свій досвід для підтримки інших.
Соціальний капітал для України
Кожна українка за кордоном накопичує людський і соціальний капітал — знання, контакти, досвід життя в демократичному середовищі. У майбутньому цей капітал може стати безцінним ресурсом для відбудови країни. Особливо важливими є діти-мігранти, які зростають у багатомовному та толерантному середовищі. Їхнє покоління здатне зробити Україну ще більш відкритою до світу.
Досвід українських мігранток у Польщі — це історія болю, сили й надії. Вони живуть між двома світами, але саме з цього «між» виростає нова якість українського життя — більш гнучка, свідома та зріла.
Підготував Стефан Лашин